Олександр Бируля_АРХІТЕКТУРНА ІСТОРІЯ ВІННИЦІ.doc

Олександр Бируля

АРХІТЕКТУРНА ІСТОРІЯ ВІННИЦІ

ДЕРЖАВНА ДРУКАРНЯ ім. ЛЕНІНА ВІННИЦЯ 1930,

Малюнки в тексті  –  з видань Він. Філії Всенародньої Бібліотеки ВУАН.

Світлини на окремих аркушах – фот. Гросмана.

Дереворити на окремих аркушах – худ. В. Сільвестрова.

Вступ.

Ця брошура має на меті перш за все бути за провідника при ознайомленні з будинками міста Вінниці. Щоб виконати це завдання, можна б обмежитися низкою архітектурних характеристик окремих будинків та цілих груп будинків. Але ж це не задовольнило б зовсім вимог сучасного моменту. Архітектуру бо треба розглядати обов'язково лише на історичному тлі, як наслідок економічних взаємовідносин. З другого боку, кожний окремий будинок є невід'ємна частина міста, як єдиного організму, що розвивається на певному терені, як комплекс будинків, що виникають на протязі багатьох років. Тому автор вважає за своє завдання дати нарис архітектурної історії міста, розглядаючи зміну кляс, що його будували, з'ясовуючи поступовий зріст міста на його терені, зміну окремих стилів та конструкцій будинків, поширення будівель, що складають теперішній вигляд міста.

Тільки висвітлюючи архітектуру на тлі історичному, можна надати їй яскравих певних рисів. Виконати добре таке завдання важко:  –  історію міста висвітлено до цього часу погано, історію Поділля з марксівського боку не розроблено, архітектура, як мистецтво, та її історія також чекає ще своїх марксистів-дослідників.

Авторові довелося зустрітися лише з величезним сировим матеріялом про історію будування міста та незначними літе­ратурними джерелами.

Тому ця брошура далеко не може охопити всіх різноманітних та цікавих обставин історії будування міста  –  ця тема ще чекає своїх дослідників. Однак, автор гадає, що основні моменти архітектури міста тут з'ясовано і ця брошура прави­тиме не тільки за провідника по будинках міста, але й задоволить потребу висвітлити й архітектурну історію міста.

РОЗДІЛ І.

Архітектура.

Кожна доба будує свої власні архітектурні твори. В їхньому стилі відбиваються ідеї та обличчя тої кляси, що їх утворює. Зміна архітектурних стилів відповідає зміні панів­них кляс. Щоб зрозуміти це, треба поширити розуміння архітектури. Неможна називати архітектурою лише мистецтво прикрашувати чоло будинків; таке міщанське розуміння не задовольняло вже й буржуазну художню критику.

Архітектура разом з іншими галузями мистецтва є надбудова над вирібничими взаємовідносинами доби, але ж між усіма мистецтвами архітектура міститься, так би мовити, в найнижчому поверсі цієї надбудови, найближче до техніки та економіки.

Тому економічні потреби кляси, ступінь її техніки найближче та безпосередніше виявляються в її будівлях та спорудженнях. У зв'язку з цим кожне архітектурне явище можна розглядати обов'язково лише на тлі економічних взаємовідносин доби; архітектурна історія тісно зв'язана з історією панівних кляс.

У кожному архітектурному творі слід розглядати такі складові частини  – плян, конструкцію та зовнішнє оформлення. Для кожної кляси в певну добу всі ці частини є цілком характерні.

Плян є зміст будівлі та результат економічної потреби, конструкція залежить від рівня техніки, а зовнішнє оформлення повинно бути за певний та нерозривний наслідок перших двох та відповідати рівневі естетичного розвитку кляси.

Дійсно художній твір є гармонійний зв'язок форми та змісту; тільки ця гармонія, цілковита логічна відповідність форми та змісту викликають у глядача художнє переживання.

Старі клясичні архітектурні пам'ятники, що їх збудовали кляси ідеологічно нам чужі, притягають нас, викликаючи захоплення не змістом своїм, а тою майстерністю, геніяльністю, з якою зміст включено до форми. В архітектурі цілковите та гармонійне розв'язання технічного завдання підпорядкувати форму матеріялові та змістові вже підносить твір на рівень мистецтва. Тому наша доба цілком слушно зараховує до творів мистецтва величезні мости, заводські димарі, будівлі величезних фабрик та силовень, океанські пароплави, паро­тяги та автомобілі, де закінчене та цілковите розв'язання технічного завдання призводить часто до разючого естетичного ефекту.

Тут техніка та архітектура остільки з'єднуються, що новий архітектурний стиль сучасного індустріялізму в Европі та Америці – конструктивізм їх майже не відріжняє. Основний принцип конструктивізму – зовнішні форми будівлі чи споруд­ження цілком випливають лише з внутрішнього змісту та з матеріялів.

Буржуазні нетрудові кляси, що не знають ентузіязму праці, ховали архітектурні твори під машкарою багатьох прикрас, ховали за декораціями, звузивши завдання архітектури до розв'язання завдань лише форми, зробивши з архітектури далеку від життя надбудову.

Робітнича кляса, що будує архітектурні твори лише для себе, знайде вище художнє задоволення вже в успішному та гармонійному розв'язанні його технічного зав­дання, в успішному та цілковитому закінченні його праці. Твір його уже не потребує жодних прикрас.

Тут приходимо до джерела всякого мистецтва – до праці та повертаємо мистецтво на його перше місце – служити праці.

З такого погляду розглядатимемо архітектурну історію міста Вінниці, вважаючи за основне її завдання гармонійний зв'язок зовнішніх форм зі змістом і технікою будівель.

РОЗДІЛ ІІ

Стародавні часи феодальної доби

Вінниця, як селище, очевидно, існувала далеко раніш від того часу, коли вона згадується в історичних документах. Ріка Бог (Гіпаніс), на якій стоїть місто, з стародавніх часів була великим шляхом сполучення, по якому ще греки вивозили до Чорного моря пшеницю з країни.

За часів татарського наступу Пониззя (як тоді звалося Поділля) зазнало чималого спустошення, хоч і не чинило значного опору татарам. Татари, володіючи Пониззям, зби­рали дань з країни майже сотню років.

В середині XIV ст. починається наступ Литви на Поділля.

1331 року король Литовський дає грамоту чотирьом князям Коріятовичам на володіння Подільською землею. Тоді, як каже літопис, не було на Подільській землі жодного міста ні дерев'яного, ні мурованого. Коріятовичі почали боронити країну від татар, припинили сплату дані татарам та „умурували" (збудували, чи поновили) багато укріплених місць на Поділлі, між якими і „Веницу" з її замком. Як гадає більшість дослідників, назва міста виникла від багатьох ґуралень, що були розкидані в околичних лісах. Країна була заселена тоді дуже бідним селянством (козацтвом) та нечисленний заможними „земянами" (дрібними февдалами). Місто Вінниця тоді була розташована на терені теперішнього „Старого Міста" на лівому березі ріки Бог. Воно було для околиці осередком військової охорони проти татар; витрати на його утримання розподілялися між околичними селами.

До кінця XV ст. в країні панували ще економічні відносини февдалізму. Не маючи значного торговельного та ремісничого населення, Вінниця була типове „земське" місто, непорушно зв'язане з селянством та земянами, як частина всієї економічної системи.

XIV, XV та XVI ст. ст. відзначалися численними татарськими нападами на Браславщину, до якої належала Вінниця.

З 1400 до 1450 р. було 4 татарських нападів, а з 1450 до 1569 р. – 26.

З півдня через Балту та Тульчин ішов на північ відомий „Кучманський" шлях, по якому рушили татари на Поділля з півдня. З Канева мимо Бардичева на м.Полоне йшов „Чор­ний" шлях кримських татар. Обидва шляхи проходять недалеко від м.Вінниці, в наслідок чого місто дуже часто зазнавало нападів від татар, що його грабували та руйнували.

Такі економічні та політичні обставини обумовили зовнішній вигляд міста та характер його будинків.

Вінницького замку, що його збудували Коріятовичі, тепер немає, немає навіть його слідів. Але ж ніяк неможна викинути з історії будування міста історію цього замку.

Майже двісті років будинки замку були єдиними вели­кими будинками міста; замок був осередком, що навколо нього купчилися маленькі глинодерев'яні та дерев'яні хати небагатьох мешканців міста. Ґрунтовні, муровані будівлі, що були б фортецями проти нападів татар, були не під силу бід­ному населенню.

Відомості, що є про замок, не дають багато матеріялів щодо його історії.

Вінницький замок збудували Коріятовичі близько 50–70 р.р. XIV століття на Старому Місті над р.Богом. Замок стояв на неприступній прикрій скелястій горі заввишки 20 сажнів над Богом та 7 саж. з боку міста. Гору цю тепер майже знищено каменярнею (проти теперішнього староміського моста). Замкова гора (з рештками православного цвинтаря) відокремлюється одним яром від гори, що на ній стоїть староміська церква, а другим яром, з потічком, від гори з єврейським цвинтарем.

Замок був єдиним захистом від татарських нападів; до нього ховалися мешканці міста та навколишніх сіл із худобою та майном. Підчас таких нападів навколишні хати грабувалися та спалювалися від татар. Залишався тільки замок.

Але ж хати такі робилися маленькі та неґрунтовні, щоб їх не було шкоди. Близько 1424 року татари вдерлись у Браславський повіт, зробили чимало шкоди та, здобувши Він­ницький замок, його спалили. Замок був поновлений.

Цікаві описи замку 1545 та 1552р., перші, що є з історії його, малюють споруди замку в такому вигляді: замок зай­мав площу 24 саж. завдовжки та 20 1/4 саж. завширшки, себто близько 1/5 дес.

Стіни замку були такої конструкції, що чинила добрий опір проти гарматних ядер: між двома стінками зовнішньою з дубового дерева в зруб та внутрішньою, на відда­лені 3/4 арш., з лозового обмащеного глиною плоту було насипано щільно землі. Ця друга стіна з плоту зроблена в першу половину 16 ст. Поверх цих стін були верхні, вкриті дубовим помостом (за описом –„бланкування"). На верхніх стінах були вежі в 5 місцях та одна башта над брамою; тут був в'їзд до замку перекладеним мостом через рів, що оточував замок навкруги. У вежах і башті були стрільниці – отвори для стріляння в нападників. Стінки башти були підвійні дубові з насипкою між ними землі. До стін з внутрішнього боку було прибудовано 30 дерев'яних приміщень, вкритих землею – „городень", що призначалися для захисту населення з його майном підчас нападів татар, при чому кожне село мало свою городню. Крім того, було 20 льохів для міщан та зем'ян.

В замку містилися ще такі будівлі: церква, дві світ­лиці, „грідня" у вежах, чотири зем'янські кліті, кухня й пив­ниця. За стінами замка були стайня, кухня та „чорна ізба".

Весь замок був оточений частоколом з двома ворітьми: одні на горі (від „Браслава", як каже опис), другі внизу від мосту через р. Бог (там криниця). Коло мосту стояв млин. При млині на Богу була гать.

Щодо озброєння замку, то опис 1545 р. зазначає 3 гар­мати, 20 гаківниць та 39 аркебузів, а на „бланкуваннях" стін було наготовлено колів та каміння. На вежах та блан­куваннях вартували сторожі, а, крім того, улітку виставлялося дві польові варти: одну за милю від моста, а другу коло с.Гуменного.

До цього ще треба додати, що все місто теж було оточене валом. Цей опис дає ще цікаві відомості щодо насе­лення міста: у місті було 303 доми міщан, 60 замкових, 34 двори зем'янські та 7 попівських (на 5 церков). Можна гадати, що було населення не менш 1000 – 1200 душ.

1580 року татари підчас нападу на Вінницю спалили замок дощенту. Більш на цьому місці його не поновляли, але ж до початку XIX ст. можна було бачити руїни на замковій горі.

Як бачимо з вищенаведеного опису, спорудження замку являють собою типове для тої доби укріплене місто з дерева та землі. З кінцем старого замку закінчується середнєвікова історія дерев'яного міста.

Новий замок збудував староста Богуш Корецький 1571 р. на острові між р.Богом та його рукавом, але ж цей замок теж невдовзі згорів дощенту. На тому ж місці замок знову був збудований від старости Браславського й Вінницького Валентина Калиновського на його кошти та за його доглядом.

Хоч новий замок вже відноситься до нової доби, але ж будемо його розглядати, як продовження першого, тому, що він не має вже значення осередку міста, а тільки його укріплення.

Цей замок, за описом 1604 р., мав такий вигляд: На острові насипано могилу (ще й дотепер добре видно насип, що підноситься над низьким островом заввишки 3-5 мтр. з правильними ухилами з боків та площею насипу зо 2 га); на могилі поставлено дерев'яну огорожу (паркан) зі всіх боків. В середині замкової площі хата та комора зі зброєю, башта та кільканадцять шляхетських комор. Під замком був двір короля, оточений частоколом; на цім дворі кілька світ­лиць, кухня та комора. Від острова з замком до міста, що тепер вже поширилося на правий берег Бога, збудовано моста.

Як бачимо, архітектура нового замку багато відріжняється від попереднього на Старому Місті. Дерев'яних споруд немає ,,перше місце в обороні замка становлять земляні укріплення та річка, що оточує замок. Весь замок вже має лише характер мостового укріплення tкte de pont, що боронить вхід у місто через річку з півдня, звідкіля йшов наступ татар. Безумовно, збудування замку на острові ще за існування старого замку з'ясувалося поширенням міста вже на пра­вому березі та труднощами захищати старий замок тільки за дерев'яними стінами.

З другого боку, всі укріплення не такі ґрунтовні, як у добу старого замку, вважаючи на зменшення ворожих нападів та труднощі для татар переходити річку. Є підстава гадати, що протоку між островом та містом штучно поглиблено; рівень ріки стояв вище за теперішні через піднесення його греблею. Гребля з гілля та землі існувала ще до кінця XVIII ст. та перетинала річку проти єврейського цвинтаря від вул. Дем'яна Бєдного. Млини були на лівому березі. На не довгий час греблю було поновлено в першій половині XIX ст. трохи вище.

Замок на острові існував аж до кінця XVIII ст. На протязі цих двохсот років про замок є звістка тільки 1750 р., коли гайдамацький загін напав на замок, пограбував мешканців та, зламавши двері в кам'яному будинку, де була міська канцелярія, знищив та забрав ріжні документи.

За описом Вінниці 1789 р. – „замок дерев'яний на острові за містом оточений р.Богом та його протокою; до нього йде дерев'яний міст; наприкінці моста брама дерев'яна з двома баштами з обох боків; в одній башті є будинок для тюремників, в другій будинок для доглядачів – дворян; в середині замку збудовано великого будинка дерев'яного з куховарнею; ще будинок для арештантів; на горі стайня; у долині башта, вкрита дерником, дальше гамазей; вал навкруги земляний; на рівному місці розпочато будування канцелярії”.

Можна бачити з цього опису, що в XVIII ст. замок вже правив тільки за місце для переховування міського архіву та був пристосований для в’язниці.

В плянах міста на початку XIX ст. ще зазначена рештка земляних укріплень на острові, але ж першої половини  XIX ст. зникають останні сліди замку на острові, а з ними всілякі спомини про середнєвікову історію міста.

Література:

1)  Микола Бєлінський. Вінницький Замок. Вінниця. 1926 року

Архив Юго-Западной России ч. VII т.І. 1886. Описание Винницького Замка 1552 г.

Батюшков – Подолия. Истори.еское описание. 1891

РОЗДІЛ III.

Доба торговельного капіталізму. 

Історія Поділля XVI, XVII та XVIII ст. являє собою наступ польського торговельного капіталу й боротьбу його з селянською клясою та дрібною місцевою русько-литовською шляхтою. Польща вже XV ст. мала значну торгівлю хлібом з Европою, а в XVI польським хлібом годувалися далекі Еспанія та Італія. Шукаючи хліба для торгівлі та виходу до Чорного моря, польський торговельний капітал ще з самого початку XVI ст. намагався відібрати Поділля від литовських князів, а 1569 року за унією між Польщею та Литвою Браславщина з Вінницею відійшла до нової держави.

Великі поміщики прийшли на родючу та багату країну як в колонію, перетворювали старе натуральне господарство на товарове, змінили раніші февдальні повинності на жорстоку барщину, перетворюючи селян на повних кріпаків, зруйнували та примусили робити на себе дрібних панів. З 1569 року, до Хмельницького більша половина Вінницького повіту перейшла до великих маґнатів; землі розподілялися між поміщиками для утворення великих маєтків.

Місто з земського перетворювалося на торговельне та міцною економічною силою робився торговець і ремісник. Він витискав колишнього міщанина – сільського господаря з центру міста на околиці за допомогою польської влади та міцних панів. Історичні документи XVI ст. щодо м. Вінниці повні скарг міщан до короля про утиски від намісників та старост.

З першої половини XVI ст. місто починає помітно будуватися на правому березі, на його теперішньому місці. 1571 року після збудови замку на острові остаточно закріплено перенесення центру міста на правий беріг.

1598 року після численних нападів татар та козаків, що від них терпіло дуже місто Браслав, Вінниця призна­чається за центр Браславщини та до неї в замок перено­сяться всі урядові установи та суди з їхніми архівами. Це надає Вінниці не аби яке значення, а зріст торгівлі та ремесел, збільшення кількости міщан, що не були зв'язані з сільським господарством, спричинилося до надання місту Маґдебургського права (1630 р.) – міське самоврядування.

Це остаточно висуває Вінницю, як місто доби торговельного капіталізму.

За часів старости Валентина Калиновського місто добре забезпечено з зовнішнього боку, але ж утиски та грабування міщан від старости та воєвод викликають численні скарги населення та боротьбу його з владою. З тої доби ми не маємо у Вінниці жодних приватних будинків, що залишилися від того часу.

З другої половини XVI ст. та все XVII та XVIII ст. триває боротьба польського торгового капіталу з селян­ством та козацтвом.

У цій боротьбі виступає з обох боків церква як економічний та політичний агент; козацтво, заможне селянство та дрібне українське міщанство опиралося на православну церкву з її братствами, школами, лікарнями та інш., що була міцною економічною й політичною силою. Великий торговельний капітал намагався зламати цю силу, віддавши православну церкву під владу католицької у вигляді Берестейської „унії" (1596 р.), себто об'єднання обох церков. Тут виникає дуже цікава та характерна боротьба, що залишила нам перші архітектурні пам'ятники. Українське міщанство та заможне селянство висовує проти польсько-католицького впливу та капіталу опорні пункти у вигляді православних манастирів, що відограють величезну економічну та політичну ролю.

Православні манастирі.

Одним із стародавніших православних манастирів у місті був Вінницький жіночий, що його заснував підсудок Браславський) Михайло Кропивницький; він одержав грамоту від короля Володислава IV з 2 квітня 1635 р., що дозволяла йому збудувати „жіночий руського ісповідання манастир чина св. Василія Великого (Василянський), а при цьому церква Благовіщення", але ж при умові – „аби будівлі, дзвіниці, школи, братства цього манастиря не заподіяли аніякої шкоди католицькому костьолу, що міститься поблизу насупроти". Ця примітка вже свідчить про жорстоку боротьбу, що тривала між православною та католицькою церквою у першій половині XVII ст. Манастир містився на схилі до р.Бога між теперішньою вул.Володар­ського (колишн. Манастирською), Комуністичною та Свердлова (кол. Петра Могили). У перші роки його існування манастир був багато забезпечений фундушами (стави, луки та інш.), але ж у другій половині XVIII ст. манастир дуже збіднів. Торговельний капітал переміг, манастир втрачає свою економічну ролю в клясовій боротьбі, а тому зовсім занепадає. 1780 р, його фундуші захопили різні пани, а в тому числі Грохольський.

1784 р. його знову відбудував уніятський митрополит, Коли Браславщину віддано до Росії, манастир має такий вигляд: „манастирська церква дерев'яна з трьома банями (очевидно такої же конструкції та стилю, як сучасна Староміська), збудована року 1723 (цю церкву перенесено 1850 р. в с.Зарванці), містилася на горі недалеко Богу; тут же була дзвіниця з двома дзвонами. Будинки манастирські, вкриті ґонтою, складалися з 12 келій, їдальні та куховарні. Всі приміщення з фронту оточувалися частоколом, а ззаду плотом. Крім того, на манастирській садибі були приміщення для настоятеля церкви, господарчі будівлі, город та „юридика" (манастирська земля), на якій було десять хат піших селян.

Дальша історія манастиря така: 1795 року його приєднано до православної церкви; 1845 року через зруйнованість будинків манастир переведено до приміщення скасованого Тринітарського католицького кляштору в м.Браїлові. У Він­ниці залишилося тоді манастирської садиби 1 десятина 59 саж. землі та вісім будинків. До останнього часу можна бачити стовпики та будочки з хрестами на місці колишніх церков. Зі всіх будинків манастиря залишився в первісному його вигляді довгий глинодерев'яний житловий будинок (Володарського № 25), вкритий ґонтою, де було 12 келій; під першим поверхом є ще один наполовину в землі. Будинок збудовано не пізніше другої половини XVIII ст. (може бути 1784 року підчас поновлення манастиря). Його архітектура є цікавий зразок звичайного будівництва тої доби. Маленькі кімнати, криті ґанки перед кожним приміщенням, криві, погано оброблені дерев'яні частини будинку, обмащені глиною.

Таку дерев'яну дешеву та недовготривалу архітектуру утворювала кляса українського міщанства та заможного селянства відповідно до його економічного значення.

Історія другого православного манастиря – Вознесенського – чоловічого ще цікавіша. Його заснував 1616 р. той же Кропивницький на терені між теперішнім капуцинським кляштором та р.Богом. При манастирі була братська школа, що її 1632 р. перетворено на православний колеґіюм для боротьби з єзуїтським колеґіюмом. Але ж через інтриги єзуїтів на підставі того, що програму навчання православного колеґіюма було свавільно поширено проти затвердженого урядом, та в зв'язку з постійними бійками учнів обох колеґіюмів, 1639 р. колеґіюм переведено на Волинь. Манастир звичайно був увесь з дерев'яних бідних будівель та оточений частоколом. Від нього тепер немає жодних рештків; він після жорстокої боротьби був виселений з міста на Старі Хуторі, де збудовано коло 1726 р. дерев'яну церкву з трьома баштами в галицькому стилі, що існує й тепер. Манастир цей свого часу відогравав велику політичну ролю.

Наприкінці XVI ст. утиски селянства та козацтва іли польского капіталу остільки збільшилися, що виклиі озброєне повстання, яке перетворилося в середині XVII ст. у війну. Після перемоги Хмельницького над поляками у Віниці організовано Кальницький козацький полк з полковни­ком Іваном Богуном на чолі. 1651 року знову почалася війна, та генерал Подольський Калиновський пішов на Він­ницю. Богун післав до Хмельницького по допомогу та вийшов проти Калиновського. Після перших сутичок Богун з вій­ськом (біля 3000 козаків) нібито побіг до міста, заманив поляків на лід на річку, де перед тим було вирубано ополонки, що ледве замерзли та були вкриті соломою. Багато, поляків потонуло, а самого Калиновського ледве витягли. Богун зачинився в чоловічому православному манастирі, відби­ваючись від поляків за частоколом. Почувши, що йде допомога від Хмельницького, поляки втікли до Бару.

Як бачимо, манастир був за неабияку фортецю для українського міщанства та козацтва. Він також втратив його значення з поразкою міщанства та козацтва. Базиліянські со­бори 1744 – 1745 р. ухвалили скасува­ти манастир, як не чинний.

Щоб закін­чити розмову про будівництво пра­вославних церков тої доби, зупині­мося на цікавому архітектурному зразкові – Микола­ївській церкві, що стоїть тепер на Старому Місті, її збудували близько 1726 р. ті українські міща­ни, що їх вити­скав з міста тор­говельний капітал. Витриманий захід­ньо-український стиль варто роз­глянути ближче. Невеличка церква має дерев'яні стіни з брусів зрубом лапу без останку; весь будинок конструктивно має виразно відокремлені 3 частики, відповідно до трьох внутрішніх приміщень вирабинці (притвор), середню частину – саму церкву та вівтар.

Староміська церква та рештки замкової гори. Малюнок проф. М. Жука р. 1926.

Над кожною з них підіймається чотирикутна (з обрі­заними кутами) башта, вкрита дахом, над яким підно­ситься підбанник (барабан) такої самої форми, вкритий банею. Весь будинок оперезаний піддашком, що підтри­мується дерев'яними стовпиками та дає змогу ховатися від дощу круг всієї церкви. Рублені стіни видко тільки під піддашком. Вище стіни обшиті прямовисно дошками. Такий плян розташовання приміщень, як і конструкція, яскраво свідчить про походження архітектури цієї церкви від селянської хати. Не менш цікава дзвіниця, що стоїть окремо. Чотири муровані стовпи підтримують дерев'яну рублену обшиту дошками дзвіницю чотирикутної форми; між стов­пами теж заборка брусами. Дзвіниця з церквою є непо­рушне ціле – пам'ятник стародавньої української архітектури заможного селянства та близьких до нього кляс.

Мури.

Після церковної унії 1596 року польський капітал висунув на Поділля свою найкращу зброю – світових піонерів торговельного капіталу – єзуїтів, що організовували клясову боротьбу всіма засобами; їхні кляштори одночасно були банкірами, орендарями, великими поміщиками, величезними учбовими й релігійними установами та нарешті фортецями.

Будинки „Мурів". Він. Філія ВБУ а двору.

Єзуїти одержували величезні грошові засоби для своєї роботи. В 1610-1617р. „генерал Подольський та староста Браславський Валентин-Олександер Калиновсмшй" подарував єзуїтам кошти та дільницю у місті, де вони збудували костьол, конвікт (гуртожиток) та першу школу; це є кам'яні будинки, оточені великою мурованою стіною із наріжними баштами. Час був неспокійний, татарські напади ще тривали, розпочалася вже велика боротьба з селянством та козацтвом. Тому єзуїтський кляштор з колеґіюмом (школою) – „Мури" збудовано в вигляді фортеці, але ж значно міцніший за замок, що стояв на острові, та незрівняно міцніший за православний манастир.

Єзуїти жорстоко боролися з Вінницькими Базиліянськими чоловічим та жіночим манастирями та не дуже терпляче ставилися і до своїх братів – домінікан, що були їхні сусіди.

Як міцна фортеця, єзуїтський кляштор відограє значну ролю в другій половині XVII та першій XVIII ст., коли татари та особливо козаки нападають та грабують місто з його око­лицями. В ті часи, коли наближався ворог до міста, на Мурах виставлялася віха, щоб сповістити мешканців про небез­пеку. За міцні стіни Мурів тоді ховалися військові загони, шляхта та громадяни з їхнім майном. Стіни Мурів добре захи­щали населення. 1671 року козаки, що тоді володіли Вінницею, та мешканці міста боронилися в Мурах від війска короля Яна Собеського. Але ж 1750 р. гайдамаки дуже поруйнували Мури та пограбували колеґіюм. 1773 року єзуїтський орден був скасований буллою папи Климента, а 1774 року польські уряд сконфіскував все майно єзуїтів, в тому числі Вінницькі Мури з їхніми фундушами (маєтками).

Будинки „Мурів". Церква та друкарня з двору.

1776 року Мури передано до едукаційної комісії (управ­ління освіти), що організувала в Мурах підокружну школу, а 1785 року школу було перетворено на окружну.

1778 р. згорів великий костьол в Мурах; з цього часу починається поступове руйнування величезних  будинків.

1814 року в Мурах було відкрито губерніяльну польську гімназію з 6 клясами та двома підготовчими, а на директора був призначений канонік Мацєіовський з ордена піарів.

Будинки Мурів тоді були дуже запущені, а тому для гімназії зроблено ремонт — новий дах, улаштовано бібліотечну залю, очищено двір від бруду та гною, розведено овочевий садок, влаштовано колодязя. Будинки були остільки великі, що вмістилося в них 14 клясів та ЗО кімнат для службовців, а, крім того, в інших будинках Мурів містилася тюрма та казначейство.   Польська   гімназія існувала не довго.

1825 року з причин політичного ззорушення в країні проти царату гімназію перетворено на 4-клясову, а замість підготовчих клясів утворено „уездное училище" з 3 клясів; але ж 1830 року, в зв'язку з виявленням в гімназії „тайного общества", установу ухвалено зачинити, а 1831 року зов­сім припинено з приводу „замешательства в крае".

Записки вчителя 1832 року малюють Мури в такому вигляді: Гімназія з „уездным" та „приходским" училищем містяться в мурованих будинках, оточених мурованою стіною; при них є незакінчена велика церква (що погоріла 1778 року); чотири двори та три садки; в цих будинках розташовано помешкання десяти учителів. Коли ці будинки було приз­начено під гімназію, тоді коштами казни зроблено деякі ремонти, але ж до цього часу їх потрібно на велику суму з приводу страшенного запущення будинків".

1832 року в Мурах відкрито Вінницьку гімназію, але ж її в 1847 році було перенесено до Білої Церкви. Підчас існування цієї гімназії будинки Мурів теж не ремонтувалися. „Облуплені стіни, розбиті віконні шибки, напівзруйновані подвірні будинки, бруд, нечистота, в незакінченому костьолі містяться директорські свині" — так пише учитель гімназії в сорокових роках про вигляд Мурів.

1855 року, підчас Севастопільської кампанії місто ре­монтувало Мури під військовий шпиталь. Руйнування вели­чезних будинків в той час іде швидким темпом. Сумна епоха царату за Миколи І та Олександра II від...