9-veresen-zhovten-za-2009.pdf

Рік XIII, Число 9–10 (143–144)

Вересень–Жовтень, 2009

Іван Коломієць, Галя Койнаш:

Моралісти на згарищі

Ральф Дарендорф:

Відповідальність

після кризи

Микола Рябчук:

Розпродаж демократії

Леонід Зашкільняк:

Наше історіописання

чужої історії

Андрій Портнов:

Як нас навчали

ліберального

імперіялізму

Тимоті Снайдер:

Голокост між Сходом і Заходом

INDEKS 33909

Літературний Нью-Йорк з українським акцентом

Р оль літературної столиці світу, якою

у 1920–30-х роках тішився Париж, від

якогось часу твердо перебрав Нью-Йорк,

і тепер суперничає з Берліном, що прагне

такого самого панування в оновленій

Европі. Нью-Йорк ряснить іменами

літераторів, що мешкали в різних діль-

ницях Мангетена, Брукліна, Квінса,

виступали у кав’ярнях та університетах,

вешталися по барах і пабах, шукаючи

нових тем і пригод. Літературний Нью-

Йорк – це мінлива маска тисячі облич,

його мова – це мова тисячі слів різних

акцентів.

Чути в ній і український акцент.

Наприкінці 50-х його творили голоси

Євгена Маланюка, Василя Барки, Нью-

Йоркської групи. Майже через 50 років

український літературний Нью-Йорк

отримав друге дихання завдяки старанням

двох англомовних американських пись-

менників українського походження:

Олександра Мотиля з Нью-Йорка,

професора Ратґерського Університету,

автора двох романів – «Whiskey Priest»

(2005) і «Who killed Andy Worhol» (2007),

та Ірени Забитко з Чікаго, в доробку якої

теж два романи – «The Sky Unwashed»

(2000) і «When Luba Leaves Home: Sto-

ries» (2003), а також сценарій фільму про

Чорнобиль. У Нью-Йорку розпочалися

і за кілька років здобули прихильність

американської та української публіки

«Українські літературні вечори» – дво-

мовні авторські читання за участи по-

етів Василя Махна, Дзвіні Орловської,

нада), Мирни Косташ (Канада). До чи-

тань додаються кінопокази (свої фільми

представляли режисери, що живуть в

Америці – Роксі Топорович, Дам’ян

Колодій, Леся Калинська, Оленка Де-

«Їжак» Марка Андрейчика та Ярини

Якуб’як (Філадельфія), бандуриста

Юліяна Китастого.

Неподалік української дільниці в

Мангетені та вулиці Бовері, що від

XIX століття була центром ґанґстерів

і богеми, розташувався Bowery Poetry

Club (www.bowerypoetry.com), що його

2002 року заснував Боб Голман. До

знаних тут імен, як-от Тейлор Мід,

Амір Барака, Енн Волдман, Туліф

Капферберґ, Ерик Боґосян, Матвєй

Янкелєвіч, Анна Фрайліх та інші, тепер

долучилися імена українських поетів

Василя Махна, Оксани Забужко, Сергія

Жадана та Вірляни Ткач.

У славному Ґринич Віліджі,

центрі мистецької богеми від кінця

XIX століття, письменник і режисер

Робін Гірш, актор Чарлз МакКін та

мистець Рафаел Ривета 1977 року

заснували Cornelia Street Café (www.

corneliastreetcafe.com). Тут віддавна

виступали світової слави музиканти,

співаки, письменники та поети. Куратор

літературних програм – американський

поет Анджело Верґа.

Після читань у «Cornelia Street Café», 2006 рік

Джона Кордуби, групи «Яра» (Вірляна

Ткач і Ванда Фиппс), прозаїків Аскольда

Мельничука, Ірени Забитко, Олександ-

ра Мотиля, Марка Роберта Стеха (Ка-

нисенко, Макс Орловський-Гоффман)

та концерти української музики, зокре-

ма гуртів «Черес» Андрія Мілявського

(Нью-Йорк), «Світання» (Філадельфія),

значить все що порядок щоб визначить стан

треба вулиці сплутати – знати з вистав

тільки запах завіси і поту з чола

і забути рядки – знати будь-який сніг

хтось захеканий знову до столу прибіг

чи прибився вірніше – немає стола

Василь Махно

Cornelia Street Café II

це човен у якім місце – тільки – ти сам –

хто тебе перевів у сановий цей сан

в царську одіж вдягнув – і зв’язав рукави

навіть ангели пирснули у кулаки

і коханки скривилися – і що вже з таким

тут поробиш – пливи й допливи

Ну, від Morton Street до Cornelia Street Café

п’ять хвилин – І та вулиця мов галіфе

й знак питання – Військовий рейд –

кінський волос – пожовклий лист

і одні уважали що сніг – це лис

що шугнув поміж авт як до курей

до сумирних голів православних церков

трохи в снігові й золоті – але цілком

патріаршого вигляду кілька бомжів

супроводять тебе поміж авт і таксі

або двері відчинять щоби ангели всі

розпростерли обійми й сховали ножі

так питання в подібності – себто подíл

може пóділ на рими і зими подій

на місця на сирітство самотніх мужчин

самогубців які затискають в руці

смерть записок живим – а потім мерці

запливають в комірки підземних вощин

мабуть голос твій в дроті застряг –

це в облом

але ми не про це – бо в Cornelia Street

мікрофон барахлить – защемлений дріт

світло – наче їжак коле очі – і б’є

сім поетів сидять – сім коханок – і сім

тихих ангелів в рамах – а рам’я на всіх

той хто руки умиє – той пиво проллє

запихати в кишені за вірші бабло

пити поспіхом пиво – торкатись жінок

забувати обіцянки – знати про всіх

що їх тіні заступить опівнічний сніг

як два п’яних базіки – один з них – пророк

Після читань у «Bowery Poetry Club», 2009 рік

Розпочата передплата газети «Критика»

на 2010 рік не закінчується ніколи!

Шукайте «Критику» скрізь, де читають українською!

Передплачуйте «Критику» протягом усього року

в усіх поштових відділеннях

за «Каталогом видань України. 2010 рік»,

у передплатних агенціях «Самміт» :

у Києві (044 521-4050), Дніпропетровську (056 370-4423),

Кременчуці (05366 5-6927), Полтаві (0532 63-6840),

Харкові (0577 144-260), Сімферополі (0652 516-355),

Ялті (0654 32-4135) та «Ідея» : у Донецьку (062 381-09-32)

або купуйте у книгарнях Києва, Львова, Харкова, Донецька,

Дніпропетровська, Одеси, Луцька, Івано-Франківська, Чернівців,

Кривого Рогу, Тернополя та інших міст України

Довідки за тел./факс (044) 235-80-03, ofice@krytyka.kiev.ua

Змiст

2009

2 Іван Коломієць. Моральне згарище

Видавництво • Часопис

4 Галя Койнаш. Критика цинічного безуму

8 Микола Рябчук. Метафори зради

11 Ральф Дарендорф . Після кризи: повернення до протестантської етики?

14 Тимоті Снайдер. Знехтувана дійсність Голокосту

17 Дискусія: Олександр Бураковський. Дійсне – але небажане

20 Андрій Портнов. «Просвічений» посібник з облаштування Росії

24 Леонід Зашкільняк. Історія «своя» й історія «чужа»

28 Листи: Василь Яременко, Іван Коропецький, Степан Величенко

31 Віктор Дудко. Українське публікаторство: без коментарів

120 сторінок содому

Сучасна світова лесбі/ґей/бі література

Квір-антологія

Перша на пострадянському просторі антологія су-

часної світової квір-літератури містить українські

переклади творів 30 авторів різних ґенерацій із

п’ятнадцяти країн Европи й Америки (крім України,

запрошено також письменників з Австрії, Білорусі,

Великої Британії, Греції, Іспанії, Німеччини,

Польщі, Росії, Словенії, США, Угорщини, Узбе-

кистану, Чехії, Швейцарії). Зініціювали проєкт

і впорядкували антологію троє українських

поетів – киянка Ірина Шувалова, львів’янка Аль-

біна Позднякова та запорожець Олесь Барліг.

Іншомовні тексти, крім упорядників, переклали

як знані українські літератори – зокрема Сергій

Жадан, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський,

стронґовський (котрий також здизайнував кни-

гу), Віталій Чернецький та інші, так і молоді

перекладачі. Долучилися також поет і есеїст Андрій

Бондар, який написав переднє слово, та відомий

фахівець із ґендерної проблематики і квір-студій

д-р Марія Маєрчик – авторка ґрунтовної аналітич-

ної післямови.

Напозір епатажний заголовок «120 сторінок

содому» пародіює масову нетолерантну візію лесбі-

ґей культури та цілого явища гомосексуальности.

Водночас суто описовий підзаголовок – «Сучасна

світова лесбі/ґей/бі література» – відбиває нор-

мативне уявлення ЛҐБТ-спільноти про себе,

використовуючи три з чотирьох складників,

що лягли в основу цієї абревіятури (текстів,

присвячених проблемі трансґендеру – літері «Т»

зі скорочення «ЛҐБТ», – антологія не містить).

Натомість жанрове означення «квір-антологія»

не лише фіксує експериментальний характер

самої збірки, а й упроваджує у вітчизняний обіг

новий, постмодерний, артистичний і академічний

спосіб витлумачення цього типу культури. Отож

трирівневий заголовок вичерпно описує явище,

що його представляє антологія, в трьох головних

вимірах його сучасного сприйняття і потрактування.

Поза тим видання не претендує на повноту

охоплення сучасної квір-літератури, це радше

спроба продемонструвати розмаїття жанрів, стилів

і підходів, що вільно співіснують в умовних межах

певного напрямку.

Головна місія проєкту – не тільки відкрити

українському читачеві нові для нього імена, теми

і способи письма та ближче познайомити його зі

здобутками квір-культури кінця XX – початку

XXI століття, але й сприяти поширенню в Україні

навичок сучасного толерантного мислення, вміння

чути і розуміти Іншого, цінувати інакшість і давати

собі раду в світі, де множинність ідентичностей, норм

та істин стає леґітимною, звичною і побажаною.

Цільовою авдиторією антології, отже, є не тільки

і не стільки ЛҐБТ-спільнота, але, як наголошують

упорядники, будь-який неупереджений читач.

34 Оксана Юркова. Плаґіят з абракадаброю

35 Віктор Кубайчук. Абиякeрщина

38 Тимоті Ґартон Еш. Відходять европейці, що бачили війну,

і надходить історія

39 Олександр Бойченко. Апологія Сизифа

www.krytyka.kiev.ua

Автори

ІВАН КОЛОМІЄЦЬ

студент факультету соціяльних наук і соціяльних технологій Києво-

Могилянської академії, автор статтей у збірнику «NATO, Europe and

problems of regional security in the global world» (Донецьк, 2006), часописі

«Ї», (№46: «Культ молодости»; Львів, 2007), збірнику «Філософія: нове

покоління» (Київ, 2008) тощо.

ГАЛЯ КОЙНАШ

педагог, перекладачка, публіцистка, дописує в українській мережевій

періодиці (зокрема у «Телекритиці», на сайтах Харківської правозахисної

групи, «Майдан», ЗАГ, Zaxid.net, УНІАН, ІМІ тощо) на правозахисну

тематику, також із питань свободи слова, суспільної толерантности,

публічних дискурсів, історичної пам’яті, медійних маніпуляцій.

МИКОЛА РЯБЧУК

письменник, публіцист, досліджує проблеми громадянського суспільства,

національної ідентичности і націоналізму. Остання книжка – «Улюблений

пістолет пані Сімпсон. Хроніка помаранчевої поразки» (Київ, 2009).

РАЛЬФ ДАРЕНДОРФ (Lord Ralf Gustav Dahrendorf, 1929–2009)

німецько-британський соціолог, соціяльний філософ, політолог, гро-

мадський і політичний діяч; наприкінці життя очолював Сент-Ентоні

коледж ув Оксфорді й обіймав посаду професора-дослідника в Бер-

лінському центрі соціяльних студій. Автор книжок «Class and Class Conlict

in Industrial Society» (1959), «Gesellschaft und Demokratie in Deutschland»

(1965), «Relections on the Revolution in Europe» (1990), «After 1989. Mor-

als, Revolution and Civil Society» (1997), «Versuchungen der Unfreiheit. Die

Intellektuellen in Zeiten der Prüfung» (2006) та ін.

ТИМОТІ СНАЙДЕР (Timothy D. Snyder)

професор історії Єйлського університету, автор численних досліджень

із проблем модерного націоналізму, марксизму та історії Центрально-

Східної Европи. Остання книжка: «The Red Prince: The Secret Lives of a

Habsburg Archduke» (Basic Books, 2008), нині працює над синтезою з історії

політичного насильства у Східній Европі в 1933–1953 роках.

ОЛЕКСАНДР БУРАКОВСЬКИЙ

письменник, журналіст, активіст єврейського й українського демо-

кратичного руху в Україні в 1980-х – на початку 1990-х років, один із

засновників Ради національностей Народного руху України та її голова

в 1990–1993 роках, заступник голови НРУ в 1990–1992 роках. Від 1993

року живе в Нью-Йорку. Останні книжки – «Історія Ради національностей

Народного Руху України, 1989–1993 роки» (Нью-Йорк, 2007) та «Євреї й українці,

1986–2006. Історія й аналіз єврейсько-українських стосунків» (Нью-Йорк, 2007).

АНДРІЙ ПОРТНОВ

кандидат історичних наук, редактор часопису «Україна Модерна», науковий

працівник Національного інституту стратегічних досліджень. Остання книжка

– «Між “Центральною Европою” та “Русским миром”: Сучасна Україна у просторі

міжнародних інтелектуальних студій» (Київ, 2009).

ЛЕОНІД ЗАШКІЛЬНЯК

доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту українознавства

ім. Крип’якевича НАНУ; досліджує українсько-польські відносини, українську та

світову історіографію. Остання книжка – «Сучасна світова історіографія» (2007).

ВІКТОР ДУДКО

кандидат філологічних наук, старший науковий працівник Інститут літератури ім.

Шевченка НАНУ, член редколеґії Повного зібрання творів Пантелеймона Куліша та

науково-видавничої програми видавництва «Критика» «Відкритий архів», досліджує

історію української літератури і журналістики 2-ї пол. XIX століття.

ОКСАНА ЮРКОВА

кандидат історичних наук, старший науковий працівник Інституту історії України

НАНУ, фахівець із української історіографії XX століття. Співавторка й упорядниця

видання «Інститут історії України НАН України. 1936–2006» (2006), готує моногра-

фію про совєтизацію історичної науки в Україні у 1930-х роках.

ВІКТОР КУБАЙЧУК

кандидат фізичних наук, старший науковий працівник Інституту теоретичної фізики,

автор книжки «Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української

мови)» (Київ, 2004), співукладач збірки «Українська мова у XX сторіччі: історія

лінґвоциду» (Київ, 2005).

ТИМОТІ ҐАРТОН ЕШ (Timothy Garton Ash)

британський історик, есеїст, автор дев’яти книжок і численних статтей із політичної

філософії та «історії сучасности», присвячених европейським трансформаціям

протягом останніх 30 років. Професор Оксфордського університету, очолює Центр

европейських студій Сент-Ентоні коледжу в Оксфорді та співпрацює з Інститутом

Гувера в Стенфордському університеті. Постійний дописувач у «New York Review

of Books», колумніст у газеті «Guardian». Остання книжка – «Facts are Subversive:

Political Writing from a Decade without a Name» (Лондон, 2009).

ОЛЕКСАНДР БОЙЧЕНКО

літературознавець, критик, есеїст, перекладач. Співредактор літературного часопису

«Потяг’76». Остання книжка – збірник літературно-критичних статтей «Шатокуа

плюс» (Львів, 2004). Живе та працює в Чернівцях.

Редакційна колеґія:

Юрій Андрухович, Боґумiла Бердиховська, Ярослав Грицак,

Володимир Кулик, Олександр Мотиль, Сергій Плохій,

Юрко Прохасько, Микола Рябчук, Олександр Савченко,

Олексій Толочко, Юрій Шаповал, Ігор Шевченко

Головний редактор

Григорій Грабович

Відповідальний редактор

Андрій Мокроусов

Вадим Дивнич, випусковий редактор; Наталя Лаас, бібліографія; Нонна Вислобокова, коректор;

Тамара Масленнікова, комп’ютерний дизайн; Майя Притикіна, технічний редактор;

Ірина Щербанюк, громадські зв’язки; Валентина Казбек, реклама і маркетинґ; Василь Швидкий, збут.

В оформленні обкладинки використано репродукцію картини Педра Беруґете «Спалення єретичних книг»

(«Св. Домінік палить книги», між 1480 і 1490 роками, Мадрид, Прадо) з циклу, що його замовив великий інквізитор

Іспанії Торквемада для олтаря св. Томи в Авілі. Обкладинку здизайнувала Тамара Масленникова .

Редакція не відповідає за зміст і дизайн рекламного матеріялу, що надійшов від рекламодавців.

Поштова адреса редакції: 01001, Київ-1, а/с 255; тел./факс: (38-044) 235-80-03, 235-09-07; krytyka@krytyka.kiev.ua

Львівське представництво: Наталя Середа, тел.: (0322) 67-36-96.

Юридичне забезпечення – правнича компанія «Юрком»: Київ, б-р Дружби народів, 9; тел. (38-044) 529-60-00, 529-42-41

Критика , рік XIII, число 9–10 (143–144), вересень –жовтень 2009. Передплатний індекс 33909.

Охочих придбати часопис за кордоном (окрім Польщі) просимо звертатися

до п. Ореста Слупчинського (Mr. Orest S. Slupchynskyj):

40 Waterside Plaza #23J, New York NY 10010-2633, gogoslup@aol.com; krytyka@krytyka.kiev.ua

Передплатникам у Польщі пропонуємо звертатися до представництва у Варшаві: Taras Shumeiko, t_shumejko@yahoo.com

Редакція приймає на рецензію нові видання, а також запрошує до дискусії.

«Критика» співпрацює з Українським науковим інститутом Гарвардського університету.

Відтворення і передрук матеріялів лише

за письмовим дозволом редакції.

Свідоцтво про державну реєстрацію

№ КВ 2690 від 21.04.97.

Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ»,

м. Київ, вул. Волинська, 60. Зам. № 9-1142.

Вересень–Жовтень, 2009

Моральне згарище

Іван Коломієць

зауважмо, сказав би тут, що редукція

жінки до трьох K (Kinder, Küche,

Kirche) є традиційною , вона склалася

історично і такий стан речей не варто

ламати революційними змінами. Що ж

до абортів, то консерватор зауважив

би, що робити їх неетично і вони

суперечать релігійній моралі , тобто,

знов-таки, використав арґументацію

культурницьку і історичну, але в

жодному разі не біологістську.

Аналогічна арґументація лунає,

коли мова заходить про трансвеститів,

транссексуалів, расові та релігійні

співіснування, тут індивід і соціюм

виступають як рівноправні сторони

суспільного договору – а в сучасних

західних суспільствах це є необхідна

угода про мирне співіснування: соціюм

дає індивіду максимально можливу

свободу за умови, що ця свобода не

зменшує свободу інших індивідів – так

само учасників суспільного договору. За

умов другого підходу втрачається навіть

сам зміст терміна «індивід» – адже його

неподільність означає також і його

виокремленість із соціюму, «індивід» –

це є крайня межа поділу соціюму, далі

соціюм уже не може ділитись, індивід у

ньому є самодостатнім і самостійним,

незалежним і автономним .

За умов біологістського підходу

Нація, тлумачена як Тіло – Живий

Організм, ділиться на індивідів за тим

самим принципом, за яким і індивіда

можна поділити на клітини його

організму. Індивід тут не є кінцевою

межею поділу, а є лише (проміжною)

ланкою в ланцюжку клітини організму

індивіда – органи індивіда – системи

органів індивіда – тіло індивіда – Живе

Тіло Нації . Але поширення на розуміння

функціонування індивідів у соціюмі

біологістського підходу означає і

поширення на соціюм біологічних,

медичних практик лікування, і, зре-

штою, встановлення повної влади й

абсолютного (медичного) контролю

соціюму над тілесними практиками

індивіда. Далі все диктує біологістський

підхід: якщо котрась із клітин Живого

Організму починає поводитися не так,

як їй призначено в цьому організмі,

вона автоматично стає загрозою всьому

організмові. Все цілком логічно: ми ж

не толеруємо клітини ракової пухлини

лише через те, що вони поводяться

інакше, ніж решта клітин організму,

зокрема розмножуються в інший, не

санкціонований біологічною програмою

організму, спосіб. Значить, девіянтні

«клітини» підлягають знищенню,

поки вони не створили загрози всьо-

му Мегаорганізмові Живої Нації.

Звідси і концтабори як продумана

раціональна система знищення таких

«клітин», звідси і медична чіткість їх

функціонування. Для правототалітарної

біологістської свідомости концтабори –

це зовсім не «фабрики смерти», а

імунна система Живого Організму

Нації. І знищення тисяч людей зовсім

не є злочином проти людяности, а є

елементом одужання, виліковування

чи просто оздоровленням (а це слово

і використовують праворадикали)

організму.

Проте цих пояснень явно не досить.

Зрештою, обидва вони апелюють

до традиції (moralis – звичаєвий, за-

конний), мовляв, в Україні склалася

культура, для якої гомосексуалізм

є неприйнятним. Це ознака консер-

вативно-традиціоналістського, а не

праворадикального дискурсу.

Набагато рідше можна почути

третє пояснення, яке вирізняє правих

радикалів із-поміж навіть ультракон-

У Померанії ґауляйтер Ганс Лі-

берман-Рихтер, палкий прихильник

расової чистоти, вирішив, що лишень

ельзаські суки могли називатися

Блонді, решта ж підлягає знищенню.

Дати дворнязі горде ім’я Блонді

означало дати ляпас самому фюреру.

Після інших тривожних сиґналів

було вирішено, що не має бути

Блонді серед кобелів. Назвати ко-

беля цим іменем стало рівнозначно

визнанню транссексуальности, чи,

як на ті часи, гомосексуальности,

а ця єврейська зараза, за словами

Ганса Лібермана-Рихтера, існувала

винятково в концентраційних табо-

рах, де їй і місце.

Пітер Ґринвей , «Золото»

Спалення ґалереї:

не хто, а чому?

30 вересня о 3-й годині ночі хтось

підпалив приміщення арт-центру Павла

Гудімова «Я Ґалерея». 25 вересня тут

відбулася дискусія про гомофобію,

нетерпимість і толерантність в ук-

раїнському суспільстві – обговорю-

вали заборону в українському прокаті

кінофільму «Бруно» та події, які

супроводжували появу антології «120

сторінок содому». Ультраправі (кон-

кретно це були «Тризуб» ім. Бандери

і ВО «Свобода») намагалися зірвати

її презентації у львівському театрі

імені Курбаса та в київській книгарні

«Є» – ламали меблі, жбурляли майонез

і товчений перець. За підпал, який,

безперечно, є кричущим насильницьким

актом, серйознішим за будь-яке ху-

ліганство на презентаціях, ніхто поки

що відповідальности на себе не взяв.

Проте цікавіше поміркувати, не хто

це вчинив, а чому .

Артцентр «Я Ґалерея» вночі 1 жовтня 2009 року після підпалу

сервативних сил, до яких їх часто зара-

ховують. Воно полягає в тому, що:

3. гомосексуалізм як сексуальний

зв’язок між особами однієї статі

виключає репродуктивну функцію

організму, робить неможливим розмно

ження і відтворення людського роду,

підриває біологічні сили Нації.

Зрештою, у цій формулі криють-

ся всі відповіді на поставлене запи-

тання, а також і висновки з них – фун-

даментальні й фундаменталістські. І

важить не тільки те, що нам відповіли

ультраправі, а й те, як вони відповіли.

Найперше впадає у вічі таке: по-

яснення в рамках консервативного

дискурсу апелюють до традиції , куль

тури , моралізакону ; праворадикальне

пояснення оперує натомість кате-

горіями організму , його функції (ре-

продуктивної) та всього людського роду

як біологічної сукупности індивідів.

Консервативне мислення оперує куль-

турологічними категоріями, натомість

праворадикальне мислення оперує

категоріями біологічними – це два

різні підходи, це різні мислення у

різних площинах – і саме це вирізняє

ультраправих з усіх політичних течій,

саме тому я так упевнено означив

паліїв як неонацистів, не роблячи їх

політичне атрибутування окремою

підтемою. Підсумую: для консерваторів

людський рід – це сукупність індивідів ,

для праворадикалів – біологічна по

пуляція . Саме ця відмінність, на мою

думку, є найхарактернішою ознакою

праворадикалів.

Показово, що такий самий біоло-

гістський арґумент вони застосовують

і щодо емансипованих жінок: замість

виконувати свою біологічну програму –

народжувати дітей, – ті займаються

кар’єрою, наукою, мистецтвом, роблять

аборти, і їхні заняття підривають

біологічні сили нації. Консерватор,

меншини – всіх, хто не вписується у

високий біологічний стандарт, подіб-

ний до стандарту WASP. За такого

підходу питання про свободу індивіда

самостійно і за власним бажанням кон-

струювати будь-які ідентичності, аж

до начебто біологічно детермінованих,

таких як стать чи сексуальна орієнтація

(а саме така свобода є характерною

ознакою сучасних західних [пост]-

ліберальних суспільств) навіть не

постає. Індивід більше не є вільним ні у

конструюванні власних ідентичностей,

ні у власних життєвих практиках: він

втрачає самодостатність і редукується

до структурної одиниці Єдиного

Організму – Живого Тіла Нації , і йо-

го тілесні практики віднині мають

функціонувати лише в інтересах цього

Монстро-Тіла.

Закрите суспільство

і його друзі

Д ля початку перевернемо догори

дригом відомий вислів «Скажи ме-

ні, хто твій друг, і я скажу, хто ти»,

і рушимо від супротивного: «Ска-

жи, хто твій ворог, і я скажу, хто

ти». Які причини несприйняття нео-

нацистами гомосексуалізму і взага-

лі будь-якої девіянтної форми по-

ведінки, їхньої готовности всіляко –

аж до найжорсткіших заходів – їм

протидіяти? Конкретно мене цікавить

мотиви та арґументи не так глибинно-

психологічні (про них багато писали

мислителі Франкфуртської школи, до

яких і варто звернутися), як соціяльно-

ментальні. Якщо запитати про це в

ультраправих навпростець, у дискусії,

то почуємо серію відповідей, котрі

можна легко звести до декількох стан-

дартних, широко вживаних у їхній

арґументації кліше:

1. гомосексуалізм (та інші девіянтні

форми поведінки) не відповідають

нашій культурі , вони є чужорідними

для неї;

2. гомосексуалізм (та інші форми

девіянтної поведінки) є аморальні,

неприйняті й неприйнятні в нашому

соціюмі ані з народно-традиційного,

ані з релігійно-морального, ані з будь-

якого іншого погляду.

Тоталітарний

потенціял біологізму:

Автономність Індивіда versus

Тіло Нації

О тже, у випадку правототалітарної

свідомости і її дражливої реакції на

всі девіянтні, нетрадиційні ідентич-

ності й моделі поведінки ми маємо

справу не з конфліктом підходів

штибу традиціоналістське/модерне,

консервативне/революційне, моральне/

аморальне (хоча така риторика цілком

може лунати – і лунає – як прикриття

і леґітимація біологістського ядра мо-

тивації), а з двома гранично відмінними

моделями функціонування індивіда

в соціюмі: з ліберальною західною

моделлю автономного індивіда і з

біологістською моделлю індивіда

як живої частинки, клітини, органу

єдиного живого організму нації . Власне,

за умов першого підходу ставиться

питання не стільки про функціонування

індивіда в соціюмі, скільки про їхнє

Неонацисти монополізують

національно-визвольний

дискурс

В тім, мушу повернутися до питання

про спалену арт-ґалерею Гудімова і

все-таки переформулювати його: не

чому, а хто? На стіні ґалереї з’явився

напис «Ні содомії! ОУН». ОУН одразу

відмежувалася від паліїв, назвавши

їхній вчинок «варварським», а спробу

пов’язати його з ОУН «політичною

провокацією». Проте через раніші

хуліганські витівки на презентаціях

антології «120 сторінок содому» членів

«Тризуба» – угруповання, яке носить

ім’я Степана Бандери, – суспільна

свідомість уже встигла пов’язати

підпал з Організацією українських на-

Критика, число 9–10 (143–144)

ціоналістів. Це пов’язання Степана Бан-

дери з неонацистами – лише верхівка

іншої проблеми: монополізації нео

нацистами національновизвольного

дискурсу . Бо якщо держава дистан-

ціюється від ОУН і Степана Бандери,

ніяк не визнає ветеранів УПА і червоно-

чорного прапора, то ці символи бо-

ротьби за Україну як за незалежну

державу підхоплюють неонацисти.

Ультраправим міт про «нацистськість»

ОУН-УПА дуже придався передусім

з огляду на потужну багатолітню і

безальтернативну традицію радянської

пропаґанди та нинішніх її спадкоємців.

Ідеологічна зв’язка між ОУН-УПА і

нацизмом, яку сформувала радянська

пропаґандистська машина, настільки

укорінилася в соціюмі, що й досі,

через двадцять років після розпаду

Радянського Союзу, вона є цілком пере-

конлива навіть для багатьох із тих, хто

категорично відкидає радянське минуле

і хоче розірвати з ним будь-які зв’язки.

Але проблема в тому, що, заперечуючи

радянський спадок, вони водночас

дивляться на минуле крізь радянські

ж таки ідеологічні окуляри, в яких

усе антирадянське ототожнюється із

нацистським чи то пак фашистським

(аґітпроп цих понять не розрізнював).

І от, бажаючи вибудувати собі ідентич-

ність, цілковито протилежну радян-

ській, ідеологічний=ідентичністний

реципієнт під тиском залишків цієї

самої радянської ідентичности, – яка

колись була ідентичністю його власною

чи його батьків, – ідентифікує себе із

нацизмом (фашизмом), бо для нього, як

і для сталініста, все антирадянське стає

нацистським (фашистським). І вже поза

увагою загалу залишається те, що ОУН

зразка 1930–40-х років зовсім не була

партією правого спрямування, а радше

надпартійним координаційним цент-

ром, який об’єднував людей і лівих, і

правих переконань, як і те, що УПА

боролася проти нацистських загарб-

ників, чи те, що сам Степан Бандера

майже всю війну провів у нацистському

концтаборі Заксенгавзен, а в іншому

нацистському концтаборі, Авшвіці,

загинули двоє його братів. Неонацисти,

сконструювавши собі мітологічну

генеалогію «від Бандери», своїми

хуліганськими акціями накидають її

соціюму, допомагаючи у такий спосіб

своїм ворогам – ліво- і праворадикалам

імперсько-сталінського спрямування та

іншим російським великодержавникам.

У суспільній свідомості нинішня не-

залежна держава Україна постає як

неонацистський проєкт , і в результаті

втрачає свою леґітимність – адже для

кожної цивілізованої людини нацизм є

неприйнятним.

очима etc.) й оголошували цих дітей

невилучною частиною «арійської»

раси, навіть якщо не було доведено

наявність у них «німецької крові».

В 1930–40-х роках «арійська раса»

фактично означала расу «германську»

й охоплювала, крім власне німців і

австрійців (яких тогочасна німецька

етнологія об’єднувала в одну німецьку

націю), ще й скандинавські народи і

навіть британців. Більшість сучасних

неонацистів, особливо на теренах

колишнього Радянського Союзу, роз-

ширили поняття «арійська раса» до

шкоджати їй. Для ультраправих ни-

нішня держава Україна є ворожою,

так само як для Гітлера й НСДАП

ворожою була Ваймарська республіка:

у ній вони вбачали внутрішнього во-

рога німецької нації – «внутрішній

Захід», який асоціювався з євреями й

ворожими, «чужими німецькій нації»

англо-саксонськими та ліберальними

впливами. І це не дивно, адже спроба

побудувати ліберальну демократію

є ворожою концепції нації-як-жи-

вого організму засадничої для право-

радикального мислення.

бути ліберальною (під ліберальністю

я маю тут на увазі неможливість

більшістю притискати будь-яку мен-

шину, а ветерани УПА якраз і є однією

з меншин – і в кількісному, й у ідео-

логічному вимірах), а не популістською

(не просто влада більшости, а без-

карна влада натовпу, з порушенням

прав меншин) демократією, вона

має визнати своє походження «від

УПА». Популізм же як безкарна влада

натовпу, потурання його найницішим

емоціям, завжди був зародком тота-

літаризму: адже популізм як поту-

рання здезорієнтованим масам, хоч

робітничим, хоч середньої буржуазії –

це якраз те, що поєднувало німецький

нацизм з італійським фашизмом.

Причому українська держава має

не лише урівняти ветеранів УПА в

правах з ветеранами радянської армії,

а й визнати, що вона зараз є саме тією

державою, за яку і воювали ОУН-

УПА, зокрема проти нацистів. І не

слід протиставляти етатизм УПА

лібералізмові сучасної української

держави, хай навіть поки що цілком

гіпотетичному, бо, як я вже казав,

ОУН зразка 30–40-х років об’єднувала

людей зовсім різних ідеологічних

переконань. ОУН мислила своє завдання

так: спочатку здобути українську

державність, і лише згодом міркувати,

якою їй бути. Та й зрештою, сучасна

Китайська республіка (Тайвань) є зо-

всім не тією державою, за яку воював

Чан Кайші, що не заважає сучасній

плюралістичній китайській демократії

(Китайській республіці) визнавати

його засадничу роль у своїй історії.

Ба навіть більше, сучасна Китайська

Народна Республіка теж не є тією

державою, яку будував Мао Цзедун,

чиїми портретами й тепер прикрашені

банкноти КНР.

Як тільки нинішня українська

держава визнає свою генеалогію «від

УПА», ультраправі втратять ґрунт

під ногами й муситимуть визнати

свою генеалогію безпосередньо «від

Гітлера», адже вони принципово не

можуть мати генеалогії, спільної з ро-

доводом їхніх запеклих ворогів.

Учасники 1го Всеукраїнського соціялнаціоналістичного з’їзду

(Київ, травень 2009 року)

***

П роте повернімося до висновків зі

спаленої арт-ґалереї Гудімова: ме-

ні, звісно, не хочеться завершувати

цю невеличку розвідку традиційним

кличем лівих «Нацизм на порозі!»,

але він на порозі. Сучасні неонацисти,

тішачи себе мітом про те, як у 1930-х

роках Гітлер витягнув Німеччину з

кризи і зробив сильною державою,

не завагаються задля такої самої ме-

ти повторити ті самі злочини – а в

результаті лише позбавлять українську

державу леґітимности , зробивши

крок до її знищення. А ми – євреї і

не-євреї, ґеї і не-ґеї, кожен, хто не

хоче розчинити свою індивідуальність

у Тілі Нації – маємо впізнати у димі

від спаленої арт-ґалереї Гудімова

ядучий подих газових камер і чорний

дим кремаційних печей. Колись йому

також передував дим від спалених

книжок і витворів «деґенеративного

мистецтва».

поняття «біла раса», записавши до неї

всіх европеоїдів. Саме засадничість

расового фактору кардинально від-

різняє нацистів від фашистів (спе-

цифічно італійського феномену) та

інших ультраконсерваторів (як-от

фаланґістів, режимів Салазара, Пі-

ночета тощо, що їх подеколи теж

безпідставно називають «фашистами»).

Для фашистів найбільшою цінністю

завжди була держава і засадничою

ідеологемою – етатизм , але зовсім

не расизм. Навіть Мусоліні прийняв

«расові закони» суто формально і

насправді їх не виконував (до періоду

«соціяльної республіки»), а в складі

Великої Фашистської ради було кілька

(неприхованих) етнічних євреїв.

Для нацистів держава є лише

конкретною й історично детермінова-

ною формою організації життєдіяль-

ности стабільнішого й історично вар-

тіснішого утворення – нації, і ця форма

може або сприяти її продуктивній

життєдіяльності, або, навпаки, пере-

Проблеми визнання УПА:

лібералізм versus популізм

А ні ОУН, ані УПА ніколи не були

ліберальними утвореннями – і це

насправді є цілком природним: а де

ви бачили організацію революційну,

підпільну, нелеґальну і водночас лібе

ральну ? Ба навіть більше, де ви бачили

організацію водночас військову і

ліберальну, чи, тим паче, ліберальну

армію ? Так само природними для

підпільної, революційної організації,

яка прагнула збройним шляхом здо-

бути власному народові державну

самостійність, були культ лідера й

етатизм, не кажучи вже про те, що це

взагалі була спільна риса всієї Східної

Европи 1930-х років. Але ніколи в

їхній ідеології не був присутнім, тим

паче не був визначальним, біологізм –

засадничий складник (нео)нацист-

ського мислення.

Що ж стосується нинішньої україн-

ської держави, то вона, якщо хоче

Цінності ультраправих:

раса, нація, держава?

В загалі, за великим рахунком, держава

для нацистів ніколи не була найбільшою

цінністю – вони розглядали її лише як

форму організованої життєдіяльности

нації – яка, своєю чергою, теж зовсім

не була найвищою цінністю: найвищою

цінністю для нацистів завжди була

раса. Під час Другої світової війни

на окупованих територіях, зокрема

у Польщі, нацисти відбирали дітей із

«арійськими» фенотипними ознаками

(зі світлим волоссям, блакитними

Вересень–Жовтень, 2009

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: